4 РОКИ: МІЖ НАДІЄЮ ТА СТІЙКІСТЮ
Бувають дати, які не просто закарбовуються в пам’яті — вони стають нульовою точкою відліку. Сьогодні — знову 24 лютого. Четверта річниця того самого ранку, який розрізав наше життя на «до» та «після».
Ми добре пам’ятаємо той день лютого. Пам’ятаємо, як шепотіли собі й дітям: «Це ненадовго. Все обов’язково завершиться скоро і ми повернемося за парти». Надія тоді була нашою єдиною зброєю проти невідомості.
Для освіти ці роки є часом найважчих іспитів - уроки перервані тривогами,
блекаути, щоденні тривожні новини.
Це небезпечно….
Це виснажливо….
Але ми не маємо права на втому, бо за нами — діти, за нами - майбутнє.
За ці чотири роки ми зрозуміли: школа — це не стіни. Це голос учителя, що тремтить, але не стихає. Це дитячий сміх, який перемагає гул сирен. Це те неймовірне відчуття єдності, коли ми разом, освітянською спільнотою, збираємо на допомогу армії, коли щоранку співаємо гімн України та разом схиляємо голови у хвилини мовчання.
Ми навчаємо, виховуємо, підтримуємо, об’єднуємо. Ми знаємо головне: наша надія не зникла. Вона перестала бути наївним «скоро мине» і стала твердим, як сталь, «ми вистоїмо».
Сьогодні дякуємо кожному вчителю, кожному вихователю, кожному учню та батькам за стійкість. Ми тримаємо свій стрій.
Ми пам’ятаємо. Ми вчимося. Ми переможемо.
